Ця історія про одну цікаву пані. Живе вона на світі вже давно. Любить ця цікава пані гуляти. Часом одягне довгу синю сукню та чорний капелюшок (любить вона темні кольори), візьме в руку сріблясту парасольку й виходить на прогулянку. Походжає вона містом повільно, роззирається на всі боки, із перехожими вітається. І ти цю цікаву пані точно знаєш. Не кожен день її можна зустріти, але доволі часто, якщо підняти очі вгору й подивитися на небо, можна побачити її — пані Хмару.

Є в цієї пані сусід, теж дуже поважний пан. Одягається він майже завжди у жовтий костюм і теж гуляти дуже любить. Цей пан, на відміну від своєї сусідки, дуже пунктуальний. Як то кажуть, за ним годинник можна звіряти. Завжди в один і той же час виходить він на прогулянку, завжди вчасно лягає спати.

Якось зустрілися пані Хмара із сусідом під час прогулянки, привіталися, розговорилися. Зустрічалися вони не дуже часто, тож поговорити їм було про що.

— Добридень, пані Хмаро!

— Рада Вас бачити, пане Сонце, — чемно відповіла Хмара, — як Ваші справи?

— Усе чудово, просто чудово! — як завжди посміхаючись відповів пан Сонце.

І почав пан Сонце розповідати своїй сусідці, де він мандрував і кого бачив. Поки вони розмовляли, помітила пані Хмара, що всі-всі мешканці міста, дивлячись на пана Сонце, весело посміхаються. Засмутилася Хмара.

— Знаєте, сусіде, мені ніхто з мешканців нашого міста ніколи не посміхається так, як Вам, — сказала так пані Хмара й гірко заплакала.

Як тільки не намагався пан Сонце її заспокоїти — нічого не виходило. Великі краплини котилися по Хмариних щоках — то були гіркі сльози. Довго плакала Хмара, і весь час пан Сонце намагався хоч якось втішити її.

— Залиште мене, сусіде, — плачучи говорила йому пані хмара.

— Ну як же я можу Вас залишити? Заспокойтеся, будь ласка! Я не хотів Вас засмутити…

Так примовляючи, пан Сонце не відходив від своєї сусідки. Зазирав їй в очі, тримав за руку, та вона все плакала й плакала… Раптом почула пані Хмара якісь дивні звуки. Поглянула вона на землю й здивовано закліпала очима. Усі мешканці, що були в цей час на вулиці, дивилися на неї й сміялися. У пані Хмари аж дух перехопило від здивування.

— Як? Як Ви це зробили? — спитала вона свого сусіда. — Чому всі вони раптом почали посміхатися? Такого зі мною ніколи не було…

— А Ви самі роззирніться навколо, — запропонував пан Сонце й знову усміхнувся.

Пані Хмара подивилася навкруги і сама почала посміхатися. Від її посмішки все навколо посвітлішало й сталося справжнє диво — з’явився яскравий місток між небом і землею.

— Що це? — здивовано спитала пані Хмара.

— Це веселка, — щиро посміхаючись, пояснив пан Сонце.

— Як Ви це зробили? — знову спитала Хмара.

— Дуже просто, — пояснив усміхнений пан, — якщо хочеш, щоб тобі посміхалися, посміхнися сам!

З того часу пані Хмара назавжди запам’ятала цю пораду. І тепер, коли пані Хмара й пан Сонце зустрічаються на прогулянці, завжди посміхаються одне одному. А всі мешканці міста в цей час бачать яскравий чарівний місток між небом і землею.

Автор: Олена Харченко

Дайте відповіді на запитання

• Які кольори любить пані Хмара?
• Із ким зустрілася пані Хмара під час прогулянки?
• Чому засмутилася пані Хмара?
• Яку пораду пан Сонце дав своїй сусідці?

ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ: