«От я не кричу на свою дитину!» — вихваляється матуся на ігровому майданчику. І це, звісно, похвально, але змусити дитину перебувати в стресовому стані можна і без гучномовця. 

• Можна виразом обличчя виявити своє невдоволення. Як сказав один маленький хлопчик: «Коли моя мама сердиться, то очима штовхається»…
• Можна поскаржитися, що «Здоров’я вже на цю дитину бракує»…
• Можна спокійним тоном сказати: «Такої поганої дитини я ще не бачила»…

Зрештою, розуміючи, що знову щось не виконав/зламав/забув, малюк уже зазнає стресу. І його сльози, червоне обличчя, опущена голова не говорять про те, що він усвідомив провину і більше так не робитиме.

Наступного разу тато, відчувши, що його слова не сприймаються, починає сердитися ще більше. Стрес обох дедалі більше нашаровується, доки ця куля не вибухне у вигляді істерики і… тих самих криків.

«Та який у неї стрес! Їй просто байдуже, що я їй кажу!» — такої думки деякі дорослі про своїх дітей. Таке трапляється. Заради захисту організм дитини «вимикає» систему почуттів. Якщо її постійно соромити, принижувати, лякати, вона просто перериває свій зв’язок із батьками. Діти це роблять не одразу. Вони боляче намагаються триматися та не від’єднуватися від батьків. Але душевний біль часто занадто великий. 

Ви точно зустрічали людину з «вимкнутою» системою почуттів. Вони цинічні, інколи жорстокі, люблять демонструвати, «що для них немає нічого святого». Вони не вміють співчувати, зневажають чутливість і вразливість. У них немає довгострокових відносин, тому створення сім’ї для них просто неможливе. Вони категорично відмовляються визнавати, що нещасні. Не підпускають до себе нікого, хто прагне їм допомогти.

Такого майбутнього для своїх дітей ми не хочемо…

Тож не криками єдиними ми завдаємо біль дітям. У вільну хвилинку знайдіть час та проаналізуйте свої дії. Погляньте на свою дитину. Чи не вимкнула вона ще зв’язок із вами? 

Чуйте своїх дітей! Бо їхні душі кричать голосніше, ніж ви гадаєте…