Бути разом 24 години на добу — життєво необхідна умова, без якої немовля не зможе вижити. Дев’ять місяців ми плекаємо малюка під серцем, а потім ще принаймні стільки ж дитина проводить на наших руках.

За цей час не лише немовля, але і ми самі відчуваємо міцний зв’язок. «Ми поїли!», «Ми поспали!», «Ми погуляли!» — фрази, які неодмінно можна почути від кожної молодої мами. Така єдність надзвичайно приємна, але і небезпечна. Адже у певний момент дитина почне відокремлюватися, ставати самостійнішою. І чим міцніша ваша прив’язаність — тим складніше мине сепарація.

У чому небезпека?

У своєму бажанні захистити дитину та зробити її життя щасливим, ми часто забуваємо, що життєвий шлях крихітки — це її власний шлях. Але нам так приємно переживати за незгоди малюка, радості, надихати та спрямовувати його, що зовсім забуваємо про власний шлях. Адже, окрім мами, кожна з нас іще і жінка, дружина, колега, донька.

Важливо не пропустити той час, коли у певний момент розвитку дитина почне відокремлювати себе від «ми» (я і мама) до «я». Зазвичай це відбувається у віці 2,5–3 роки. «Ні, не йди туди!», «Обережно, не чіпай це!», «Нумо краще я це зроблю!» — такими словами ми позбавляємо дитину можливості навчитися бути самостійною та відповідати за свої вчинки.

Звикнувши до того, що мама завжди перебуває поруч, завжди все розв’яже, завжди захистить, дитина припинить навіть намагатися зробити щось самостійно. І це може залишитися із нею навіть у дорослому віці. 

Чому мамі так важко відпустити дитину? 

1. Страх. Ми боїмося, що дитину скривдять, вдарять. Що з нею може щось статися. Що вона накоїть дурниць. Це знову таки бажання жити життям дитини. Навіть якщо вона припуститься помилки, то повинна через неї пройти. Ваше завдання у такій ситуації: підтримувати дитину в тій формі, що їй буде потрібна.
2. Втрата впливу. Так, коли малюк ще зовсім маленький, нам легко скерувати його дії завдяки батьківському авторитету. Але із дорослішанням цей вплив слабшатиме. Дитина діятиме дедалі самостійніше, робитиме саме так, як хочеться їй. Що із цим вдіяти? Прислухатися до дитини, змінювати модель виховання відповідно до віку, підтримувати. 
3. Відчуття власної затребуваності. Дитина — людина, якій ви постійно потрібні. Навіть якщо ви не стримаєтеся та нагримаєте на неї, вона однаково вас потребуватиме. Тож часто ми не відпускаємо дитину, бо внутрішньо намагаємося задовольнити власні потреби. Можливо, час попрацювати із власними почуттями?
4. Аргумент для виправдань. «Мені ніколи займатися собою, я завжди з дитиною!», «У мене бракує часу, адже у мене дитина!», «Робота? Хобі? Та ви що! У мене ж дитина!». Так, сперечатися не будемо, дитина дійсно потребує багато нашого часу. Та чи шукали ви можливості, аби знайти хоча б годинку на саму себе? Ні? Тоді це просто виправдання.

Коли ж настане час відпустити?

Узагалі, що ми маємо на увазі під словами «відпустити дитину»? Ні, це не коли ви залишаєте 5-річну дитину одну вдома на цілий день. Це про психологічну готовність усвідомити той факт, що дитина — окрема особистість. Ми даруємо їй життя не для того, аби задовольнити свої потреби чи розв’язати якусь життєву ситуацію. Ми даруємо їй життя, аби вона жила і була щасливою.

Чим дорослішою стає дитина, тим більше вона потребує особистої свободи та простору. Тож дозвольте їй це. А щоб зайві страхи та негативні думки не змушували вас відчувати дискомфорт, згадайте про власні бажання, мрії та мету. Можливо, час нарешті піти на курси малювання? Наповнюйте власні ресурси, тоді не лише ви почуватиметеся щасливою, але і маленька людина, яка ще тільки вчиться жити у цьому світі.