Нашi книги для гармонійного розвитку Вашої дитини

Діти, які потребують любові найбільше, поводяться найгірше

«Діти, які потребують любові найбільше, поводяться найгірше». Краще й не скажеш.

Траплялося вам таке: діти вимагають вашої уваги, але поводяться огидно? І ви розмірковуєте: «Ну чому знову?! Знову ці істерики, ниття, капризи…».

Діти  — це всього лише діти!

Нам важко постійно пам’ятати про те, що діти… усього лише діти. Вони потребують нашого часу й уваги, навіть якщо не знають, як про це попросити.

Їм виповнилося лише кілька років від народження, а ми очікуємо, що вони поводитимуться, як дорослі.

Але ж це наше завдання: навчити їх володіти собою.

Одна мама дуже точно описала це про свій досвід батьківства:

«Моя донька — маленька 6-річна дівчинка, від якої чекають, що вона поводитиметься як 26-річна: знатиме, коли говорити, а коли мовчати, слухатися маму, тата, учителя й практично будь-якого дорослого, з яким вона контактує. Водночас ми прагнемо, щоб вона робила власний вибір і ухвалювала самостійні рішення.

Вона по 6 годин на день тихо сидить за партою, слухаючи вчителя, навчаючись і розв’язуючи завдання. Вона намагається зрозуміти, з ким можна дружити і що це взагалі таке — бути справжнім другом. Вона намагається зрозуміти, як це — бути гарною, бути доброю. Вона намагається зрозуміти, за якими правилами влаштований цей світ… і водночас від неї вимагають поділитися своєю улюбленою Барбі з молодшою сестрою.

І часом усього цього стає забагато для маленької людини. Дитина прагне позбутися накопиченого напруження… Але як і з ким зробити це найпростіше? З тим, про кого вона точно, безсумнівно знає: поруч із ним надійно й безпечно».

Якщо це так, то що ми, як батьки, можемо зробити?

Порада дитячого психолога Кеті Малінскі:

«Одна з перших речей, про яку я розповідаю батькам на консультації та з якою працюю,— це те, що поведінка дитини — форма її комунікації з нами, тому, щоб змінити її поведінку, нам потрібно зрозуміти, що дитина намагається донести до нас з її допомогою.

Інакше кажучи, в основі небажаної поведінки — щось глибше, те, що запускає або закріплює її. Ці приховані мотиви — як правило, якісь незадоволені потреби дитини. І коли батьки виявляють, що це за потреби, вони хочуть дати дитині те, чого їй бракує. Інакше кажучи: поведінка дитини їм не подобається, але потреби, що спричиняють таку поведінку, їм зрозумілі й викликають співчуття!

Діти, які зовні поводяться огидно, швидше за все, самі почуваються нелюбимими, небажаними, нецінними, нездатними, безпомічними або пораненими.

Ці діти потребують не підвищеного контролю, не особливого покарання, а розуміння, співчуття й підтримки. ЛЮБОВІ».

Як ми можемо підтримати їх?

Коли батьки розуміють і співпереживають почуттям дитини, вона вчиться того, що її почуття не небезпечні, вони природні, їх можна відчувати, але необов’язково діяти під їхнім впливом.

Щойно дитина дозволяє собі виявити свою прикрість через іграшку, що зламалася, свій біль через те, що мама була несправедливою, свій сором через те, що вона не змогла правильно відповісти на уроці, або свій страх через те, що їй погрожував однокласник, її душа вже не так болить. Це відбувається дивовижним чином: щойно дитині не потрібно захищатися від більш вразливих почуттів за допомогою гніву, її гнів зникає, їй стає легко жити далі.

І навпаки, якщо ми не створюємо безпечний простір для того, щоб дитина могла пережити різні свої почуття, вона втрачатиме самовладання й погано поводитиметься, оскільки не має інших способів впоратися з тим, що пригнічує її зсередини. І тоді створюється враження, начебто в таких дітей усередині є «кнопка гніву», що вони готові натиснути в будь-який момент.

Наша головна порада — залишайтеся поруч із дитиною, коли вона переживає складні почуття. Будьте її безпечним простором.

Якщо ви знаєте, що з нею у цей момент відбувається, сформулюйте це вголос для неї, щоб і вона теж могла це усвідомити. Слухайте й намагайтеся зрозуміти. Покажіть, що ви розумієте її, за допомогою слів. Наприклад: «Сонечку, ти розлютився, тому що твоя вежа з кубиків зруйнувалася». Або: «Тобі сумно, тому що та дівчинка не захотіла з тобою грати».

У такий спосіб діти отримують «дозвіл» на почуття: «Усе гаразд, будь-якій людині іноді потрібно поплакати (або посердитися, або посумувати). Я з тобою». Якщо ви можете взяти дитину за руку або обійняти, зробіть це. Цим ви подаєте їй сигнал про міцність вашого зв’язку: «Ти в безпеці. Я поруч».

Вам може бути дуже важко почати робити все це й не почати кричати звичне: «Їди до своєї кімнати й подумай над своєю поведінкою!». Але це найкраще, що ми можемо зробити для своїх дітей, яких ми, звісно ж, прагнемо в майбутньому бачити турботливими, відповідальними, самостійними дорослими, які вміють впоратися із різними людськими почуттями.

ТАКОЖ ЧИТАЙТЕ:

Зворотній дзвінок



Нажаль Ви не можете одночасно купити електронну та друковану версії книг. Завершіть будь ласка купівлю одного виду товару, а потім перейдіть до іншого. Дякуємо!